Війна

Сірість. Тьмяність. Небо затягнули вередливі сірі хмари. Ще трохи, і почнуть плакати. Не видно сонця, яке хоч трохи могло розбавити похмурість. Сильний вітер здіймав листя майже до небес. Будинки теж здавалися сірими. Вулиці пусті, похмурі. І будівля старого вокзалу вже не була радісним місцем. Під дах забилися голуби, сховавшись від такого набридливого, холодного вітру, але він діставав їх і там. Лише маленькі, хоробрі горобці грайливо стрибали на пероні, борючись з незгодами погоди. Засвітились старі ліхтарі, ледве висвітлюючи тьмяними кольорами перон. На обличчях поспішаючих людей можна було прочитати сумні вирази. Стара верба схилила свої гілки в журбі, ніби теж усе розуміла, але не могла сказати ні слова. Усе втратило свої кольори. Лишися лише сірі відтінки. Металевий, байдужий голос пролунав десь з будівлі вокзалу. Коротка об’ява. І ось, з-за обрію вже поспішає потяг. Так швидко сплинув час, не встигли й озирнутись. Роки здавалися хвилинами. Все таке швидкоплинне.
На самотній лавочці сидів зажурений юнак, опустивши голову, так само, як верба. Волосся трохи прикрило обличчя. Але очі, наповнені смутком, неможливо було приховати. Коло його ніг стояла сумка з речами. З губ зірвався тихий стогін. Голосно зітхнув. Поруч стояла молода дівчина. Її довге, каштанове волосся куйовдив вітер-пустун. Знервовано перебирала пальці. Прикусила губу, майже до крові, щоб не кричати. А так хочеться. На очі трохи набігли сльози. Взяла себе в руки. Не могла цього дозволити. На душі скребуть кішки. І у грудях щось таке важке, тяжко дихати. До горла непомітно підкотив ком. Неможливо було тримати це в собі. І по її червоним, від холоду, щокам потекли сльози. Вона дивилася на нього своїми бездонними, ясними очима і плакала. Кусала губу, ще болючіше, щоб перестати.  Картала себе за те, що дала обіцянку не плакати, і не стримала. У голові відразу стільки думок роїлося, мов бджоли у вулику. Хотілося вити самотнім вовком на місяць. Хлопець підняв голову, кинув на дівчину сумний, трохи винуватий погляд. Не сказавши жодного слова, встав, підійшов ближче. Дівчина опустила повні сліз очі додолу. Його сильні руки міцно обійняли її та притули до тіла коханого. Дівчина почала плакати ще сильніше. Дурні сльози  ніяк не хотіли припиняти бігти. Вона намагалась стримуватись, але була настільки переповнена почуттями, смутком, що плакала проти своєї волі. Як не благала себе зупинитись, та вперті сльози не слухали.
- Ти обіцяла не плакати… - тихо прошепотів на вухо коханій.
«Знаю… знаю», - звучало в голові, але вимовити в голос не змогла. ЇЇ підсвідомість дивилася на неї з докором, уперши руки в боки.
Різко вирвалась з міцних обіймів. Обличчя її було мокре від сліз. Вона дивилася на нього, насупивши брови. 
- А ти обіцяв завжди бути поряд, - майже прокричала вона. Це вирвалось так несподівано, і вийшло так голосно, що дівчина сама цього не очікувала.
На обличчі хлопця з’явилася тінь посмішки. Нічого не зміг сказати. Лиш карі очі заблищали від, так несподівано набіглих, сліз. Опустив голову.
Дівчина підійшла ближче. Ніжно провела рукою по щоці. Хлопець взяв її руку, підніс до губ, та лишив на ній короткий, ніжний поцілунок. Знову подивився на кохану. Тепер його обличчя розплилося в радісній посмішці, хоча в очах лишився блиск сліз.
- Ми. Обов’язково. Будемо. Разом. – знову прошепотів, відокремлюючи кожне слово. Від кому в горлі так важко говорити.
В голові дівчини, серед безлічі сумних думок, пронеслися строки вірша Сімонова «Жди меня, и я вернусь…». Тільки відкрила рота, щоб сказати, але не встигла… Хлопець, опустивши очі додолу, майже пошепки, почав:
- Жди меня, и я вернусь, только очень жди. Жди, когда наводять грусть желтые дожди…
По його щоці пробігла одинока сльоза. Не зміг собі дозволити більшого. Він читав цей вірш, а дівчина стояла з відритим ротом і слухала такий рідний голос, тримаючи його за руку. Сльози по її щокам потекли струмком. Лиш закінчив останній рядок, як на перон прибув потяг. Голосно зітхнули, одночасно. Озирнулися по сторонам. Не помітили, як на пероні зібралося так багато людей. Здавалось, ніби вони самі в цілому світі.
- Вже час, - придушивши сльози, мовив парубок, з сумною посмішкою на обличчі.
Дівчина кивнула. Витерла сльози руками. «Більше ні сльозинки», - сама собі пообіцяла. Хлопець міцно обійняв її. Так не хотілося відпускати. Потім ніжно погладив її животик, з якого було зрозуміло, що дівчина вагітна. Вона взяла його за руку.
- Не йди, - прошепотіла з останньою надією.
- Не можу, - коротко відповів.
Дівчина опустила голову, усе розуміючи.
Хлопець зітхнув, закинув на плече сумку, повернувся в сторону потяга. Різко розвернувся, схопив кохану в обійми, та міцно поцілував, так, як цілують, прощаючись. Дівчина трохи розсердилась на хлопця.
- Ми не прощаємось. Ми обов’язково будемо разом. Я буду чекати, - з докором та ніжністю в голосі, промовила вона. А потім так щиро посміхнулась. Від цієї посмішки у хлопця на душі стало трохи легше.
- Звичайно, ми будемо разом, - відповів, з посмішкою на обличчі, розвернувся і пішов до вагону. Дівчина стояла на пероні, та дивилася йому в слід, не втрачаючи з виду знайомі риси та рідний силует у військовій формі.
- Обов’язково будемо разом, - прошепотіла вголос, в надії, що почує. «Ти повернешся, я знаю», - вже не вголос сказала дівчина. Хлопець обернувся і відразу знайшов у натовпі рідні очі, які проводжали його. Посміхнувся. «Обов’язково будемо разом. Я повернусь», - про себе мовив хлопець, але дівчина ніби почула це, і посміхнулась ще сильніше. Провідник заскочив в тамбур. Потяг рушив. А дівчина ще довго стояла на пероні, проводжаючи поглядом потяг за обрій.
На небі розійшлися хмари і визирнуло сонце.
- Все буде добре, - з посмішкою на обличчі тихо сказала дівчина, молячись про себе.